Подільський дзен: Як я знімав квартиру в будинку з привидами (і тарганами)

Якщо ви вирішили жити на Подолі, ви автоматично підписуєте контракт на участь у нескінченному фестивалі. Тут повітря пахне кавою з «Жовтня», старі стіни дихають історією, а кожен другий сусід — або художник, або бариста, або людина, яка «шукає себе» вже п’ятнадцятий рік.

Раунд 1: Краса в очах того, хто дивиться

Моя ідеальна квартира знайшлася на Ярославській. В оголошенні писали: «Квартира з високими стелями в історичному будинку, дух старого Києва».

Коли я зайшов у під’їзд, «дух старого Києва» зустрів мене запахом вогкості та поштовими скриньками, які бачили ще візит Миколи II. Сходи були дерев’яні й скрипіли так, ніби кожна сходинка хотіла попередити: «Тікай, поки не пізно!».

Але сама квартира заворожувала. Величезні вікна, крізь які було видно куполи церков, і стеля висотою в три з половиною метри. — А чому така ціна низька? — запитав я маклера, підозріло оглядаючи кути. — Ну, розумієте… Будинок старий, є нюанси з напором води. І іноді здається, що на кухні хтось ходить. Але ви не бійтеся, це наш місцевий домовик, він спокійний.

Раунд 2: Життя «на стилі»

Я переїхав. Перші два тижні я почувався героєм фільму. Пив вино на підвіконні, слухав вініл і дивився на дахи Подолу. Але потім почалися будні.

З’ясувалося, що «нюанси з напором води» означали, що помитися можна або о четвертій ранку, або вівторками, коли сусіди з першого поверху їдуть на дачу. А «домовик» на кухні виявився дуже реальним і багатодітним сімейством тарганів, які вважали мою мікрохвильовку своїм бізнес-центром.

Сусіди — це окремий вид мистецтва

На Подолі ти ніколи не буваєш один. Моїми сусідами була пара музикантів, які репетирували гру на джембе (барабанах) саме тоді, коли я намагався здзвонитися з клієнтами в Zoom. — Чувак, це ж вібрації Всесвіту! — пояснювали вони мені через стіну. — Ти просто налаштуйся на ритм, і робота піде легше.

А зверху жила пані Елеонора, яка пам’ятала Поділ ще без забудови «Воздвиженки». Вона регулярно заходила «позичити солі» і розповідала історії про те, як у моїй кімнаті колись була підпільна друкарня.

Чому я все одно люблю Поділ?

Незважаючи на холодні батареї взимку, скрипучу підлогу і те, що найближчий супермаркет нагадує музей дефіциту, я не хочу нікуди переїжджати.

Бо тільки на Подолі ти можеш:

• Вийти за хлібом у капцях і зустріти трьох знайомих, з якими випадково підеш пити сидр до вечора.
• Знати всі секретні дворики, де немає туристів, але є найтепліші коти в місті.
• Відчувати, що ти живеш не в «человейнику», а в справжньому, живому організмі, де кожен тріск стіни — це просто нова сторінка в історії міста.

Моя порада орендарям: Якщо обираєте старий фонд у центрі — купіть собі гарний обігрівач, пастку для тарганів і багато терпіння. Але натомість ви отримаєте те, чого немає на жодних Позняках — душу Києва, яка розмовляє з вами вечорами через відчинене вікно.

Поділ — це не про комфорт. Це про любов з першого скрипу дверей.